Над Золотою Липою, у мальовничій її долині, розмістилося по правому березі ріки овіяне легендами, старовинне, колись місто, потім містечко, а тепер – село Завалів. Село розташоване серед захоплюючих своєю красою гір Кам'яної, Бичової, Карачина. Село має велику історію та багате талановитими творчими людьми. Так, у 1883р. у місцевій церкві на Великдень побував Іван Якович Франко і навіть написав нарис «Два образи в церкві Завалівській». Тут народився і провів молоді роки народний художник України Антон Манастирський. У Завалові народився і зростав прогресивний діяч, січовий стрілець, священик, багаторічний в'язень ГУЛАГу Денис Теліщук. Завалівську школу закінчили художній керівник і диригент Гуцульського ансамблю пісні і танцю, заслужений артист України, виходець із села Заставчого Іван Легкий та відома українська дитяча письменниця Оксана Сенатович. У свій час навчався і близько сорока років передавав свої знання підростаючому поколінню знаний далеко за межами району і навіть області вчитель фізики Ігор Євгенович Сиван.

             Тернопільський краєзнавець Ігор Ґерета про одну зі своїх зустрічей з художником Антоном Манастирським пригадував: Привітавшись зі мною, маестро запитав: «Чи хочете понюхати свіже повітря?»

            «Хочу», - відповів я, хоч і не зрозумів, про що йде мова.

             Тоді Манастирський підвів мене до прикритого чис­тою тканиною на мольберті полотна, якось урочисто зняв її... Я ж побачив бурхливий карпатський потік, що парував, і раптом буквально фізично відчув запах гірського повітря. Я був враже­ний настільки, що довго не міг відійти від полотна, здобутися бодай на одне слово. Художник був дуже вдоволений: він не сподівався аж такого ефекту».

            А ось деякі відгуки відвідувачів однієї з персональних ви­ставок художника: «Творчість Манастирського глибоко народ­на. Український народ з його працею, боротьбою, горем і радіс­тю знайшов своє відображення в картинах художника». «Антон Манастирський - син української землі. Відав щи­рим серцем її красу, життя і характер з минулого та нинішнього часу. Його твори - це пам'ятка грядущим поколінням». А це вже офіційна оцінка його творчості Президією Верхо­вної Ради України: «За видатні заслуги в розвитку образотво­рчого мистецтва присвоїти почесне звання народного худо­жника Української РСР Манастирському Антону Івановичу.

         25 грудня 1957 року». Народний художник України... Саме ці слова характери­зують Манастирського, його роль і значення в розвитку україн­ського образотворчого мистецтва, якому він віддав понад сім десятиріч. Звідки починався Манастирський як художник? Де витоки його таланту? Де бере початок його знаменитість? У біографії вже відомого на той час Манастирського Антона Івановича чи­гаємо: «Мальовниче подільське містечко Завалів, що в Підгаєцькому повіті, лежить у долині річки Золота Липа. Навкруг села височать покриті лісами та квітчастими луками пагорби, між якими стелиться шлях з придорожніми стовпами. Край села при дорозі стояла садиба, у якій 2 листопада 1878 року в сім'ї дріб­ного поштового службовця народився майбутній художник». А ось як ця подія відображена у мемуарному збірнику «Підгаєцька земля», виданому у 1980 році у Детройті (США): «За Австрії поштовий уряд містився в будинку за Валом під Карачином. Цей будинок під час війни і боїв 1915 року згорів. Працював тут і жив у поштовому домі Іван Манастирський. Тут народився 2 листопада 1878 року його син Антін, пізніше відо­мий живописець-маляр, батько теж славного художника, профе­сора Львівського університету Вітовта Манастирського». Згадується про цю подію і в енциклопедичному збірнику «Іс­торія міст і сіл Української РСР. - Том 24: Тернопільська область», виданому в Києві у 1973 році, і в Українській радянській енцикло­педії, виданій у 1962 році, і в другому томі Тернопільського енци­клопедичного словника (Тернопіль: Збруч, 2005. - С. 454). Народився і підростав звичайний хлопчик. 3 рідного порога відкриваються перед його очима чудові краєвиди, сині далі за горизонтом. Здавалося, Завалів розташувався у колисці, дбайливо сповитий зеленою ковдрою кучерявих верб та рясних садів. Малий Антон над усе вподобав мальовничу Золоту Липу. Чарів­ні краєвиди закарбувались у його пам'яті на все життя: пізніше вони не раз виринали в уяві, стаючи найхарактернішими мотивами багатьох живописних творів. А невелике полотно, на якому була зображена хата, в якій народився майбутній художник, висіло у робочому кабінеті до його останніх днів. А ще любив хлопчина бувати у поштовій конторі, де працював батько. Жадібно розглядав він марки на конвертах, художні кольорові листівки, ілюстровані журнали, що їх привозив з міс та диліжанс. Так поступово з'являється в Антона інтерес до мистецтва. Тяжке горе приходить у родину Манастирських: у 1885 ро­пі помирає батько. Залишившись фактично без жодних засобів м існування, мати продає майно і з трьома дітьми переїжджає до Станіслава (нині - Івано-Франківськ). Тут Антон вступає до так званої «народної школи», а потім, у 1888 році, - в Станіславське реальне училище. Щоб допомогти матері матеріально, хлопцеві доводиться одночасно працювати на літографсько-друкарському підприємстві. Але нема зла, щоб не вийшло на добре. Саме тут Антон здобуває перші навики рисунка, знайо­миться з ілюстрованими журналами, сам пробує змальовувати копії репродукцій картин відомих на той час художників. І, що найголовніше, тут у нього складається тверде рішення стати ху­дожником. У 1895 році сім'я Манастирських переселяється зі Станіс­лава до Львова. Зустрівшись тут з «великим» мистецтвом, сім­надцятирічний юнак вступає в «Артистично-промислову шко­лу» на відділ декоративного живопису.

    Тут під керівництвом досвідчених художників-педагогів він оволодіває теоретичними дисциплінами, основами професіональної майстерності. Вже на другому курсі успіхи здібного учня звернули увагу керівництва школи. У цей час з ініціативи талановитого західноукраїнського художника Івана Труша створюється «Товариство для розвою руської штуки», основна ідея якого - відродження української національної культури. Закликаючи художників більше працю­вати над темами з життя рідного народу, І. Труш писав: «На ви­ставці ... не було видно ані одного етюда, ані одної сцени з жит­тя народу... Се недостача, яку треба якнайскоріше заповнити». Цей заклик знайшов гарячий відгук у молодого Манастир­ського. Своїм вихованням, жвавим інтересом до життя українсь­кого народу, фольклору він був органічно підготовлений до такої творчості. Адже ясне оптимістичне сприймання життя, необхід­ність реалістично його відобразити - це ті риси світогляду, які художник засвоїв від народу ще в дитинстві так само просто і природно, як рідну мову. Він якось одразу знаходить себе як ху­дожник, свої теми і лишається вірним їм все життя. З часом його творча індивідуальність докорінно не змінюється, а лише повніше розкривається, глибшає, збагачується новими відтінками. У 1900 році А. Манастирський вперше виступив на худож­ній виставці з кількома карпатськими пейзажами, в яких просто і невимушено змалював природу. Разом з пейзажами вже в перших творах художника висту­пає головний герой його пізніших картин - український селянин-бідняк. І картина «Селянин у хаті» - яскраве тому підтвер­дження.

       Перші, хоч і скромні ще, успіхи не заспокоїли вимогливого і суворого до себе художника. Все ясніше і ясніше відчуває він потребу в продовженні серйозної систематичної художньої освіти. І в 1900 році Манастирський їде до Кракова і вступає в ака­демію красних мистецтв, де, незважаючи на матеріальні труд­нощі, молодий життєрадісний юнак не занепадає духом, а по­повнює прогалини своєї загальної і художньої освіти, система­тично відвідує виставки, довгі години проводить у музеях, з за­хопленням читає твори класиків світової та української літера­тури, особливо Котляревського, Шевченка, Франка. Все це сприяє творчому зростанню, зміцненню професіональної майс­терності художника. Повертаючись до Львова у 1905 році, він приймає участь у і цільній виставці робіт митців Західної і Наддніпрянської Укра­їни, експонуючи на ній декілька невеликих карпатських пейзажів. З цього часу пейзажний жанр почав займати провідне місце в творчості Манастирського. У безпосередньому постійному зв'язку з карпатською природою, з життям народу він шукав і находив невичерпне джерело творчої енергії і натхнення. Майже щороку художник виїжджав у карпатські села, місяцями жив серед селян. Від природи володіючи чудовим почуттям м'якого, і справді народного гумору, Манастирський легко знаходив спільну мову з селянами, допомагав їм у роботі, брав участь у їхніх розвагах. Скрипаль-самоук, з тонким музичним слухом і приєм­ним голосом, він завжди був бажаним гостем на весіллях і вечо­рницях. Під час своїх подорожей Манастирський любив зарисовувати деталі старовинних будов, записувати пісні, приказки, прислів'я, збирати зразки природного і декоративного мистецтва - різьбу по дереву, вишивки, килими, писанки, керамічні вироби. На все життя художник зберіг любов до чудових українських пісень, яких знав безліч. У ці роки він малює ряд невеликих кар­тин, породжених образами української народної поезії, які фактично є ілюстраціями до творів українського фольклору. Як у народних піснях, так і в картинах Манастирського, героїв не можна відділити від оточуючої природи. Синій вечір у засніже­ному лісі («Ходи зі мною» - старий селянин у лісі, до якого прийшла смерть з косою), широка привільна річка («Рибалка і русалка»), густі зарості в осінній позолоті («Зраджена») - усе це емоційно пережитий акомпанемент. Величезне значення для художника мала творчість Т.Г. Шевченка. Безсмертні твори великого поета стали джерелом натхнення для багатьох його робіт. Перший і найбільш ранній з цих тематичних творів художника «У ворожки» (інша назва - «Бабусенько, голубонько, скажи мені, ненько...») прямо вказує на зв'язок з шевченківською поемою «Тополя». Художник впев­нено створює виразні постаті персонажів: напівтемний інтер'єр бідняцької хати. У молодій дівчині дещо відчувається легкий від­тінок театральності, але образ ворожки - це велика удача худож­ника. Як жива постає перед глядачем стара, з великим життєвим досвідом, буденна і в той же час наділена якимось особливим да­ром проникати в душу людей, «бачити» їх майбутнє. Чудово передає настрій поеми Шевченка ілюстрація до «Тополі» «По діброві вітер виє...». У чистому полі, на фоні по­хмурого вечірнього неба, затягнутого темними фіолетовими хмарами, гнеться від сильного вітру струнка тополя. До неї при­тулилася, наче зрослася з деревом, бідна маленька тендітна дів­чина, а міжселищним шляхом іде в далечінь козак. До одного з кращих творів Шевченківського циклу нале­жить «Катерина».

        Услід за поетом, Манастирський відтворює хвилюючу трагедію молодої кріпачки, обманутої паничем-офіцером. Сюжетом для картини художник узяв найбільш дра­матичний, кульмінаційний момент поеми: «Подивися, мій голубе, Подивись на мене: Я - Катруся, твоя люба, Нащо рвеш стремена?» А він коня поганяє Нібито й не бачить «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» «Боже мій! Іване!» Даниною поваги до пам'яті великого українського Кобзаря є портрет Т.Г. Шевченка, виконаний Манастирським у 1912 році. Істотне місце в творчості Манастирського займала козаць­ка тематика, в образах сміливих, відважних і вільних козаків ху­дожник оспівував волелюбність і мужність рідного народу. Козацька вольниця XVII століття привертала його увагу не лише своєю романтикою, привіллям українських степів, а передусім образами сильних, рішучих воїнів-борців за свободу вітчизни. В умовах напруженої національної і соціальної боротьби українсь­кого народу за своє визволення ці твори звучали особливо акту­ально. Серед них: «В степу» (зображує битву запорожців з польською шляхтою), «Біля вогнища» (декілька козаків відпочива­ють біля вогнища), «Козаки в поході» (втомлений довгий пере­хід по степу), «Біля водопою» (коротка зупинка на шляху), «На кургані» (козак-вершник з довгим списом за плечима нерухомо застиг на могильному кургані), «Прощай, товаришу», «Тяжка втрата», «Козацька школа». Син трудового народу, Манастирський не міг пройти повз його горе, злидні, тяжку працю. Упродовж 20-30-х років він неодноразово звертається до портретних зображень селян-бідняків, старих людей, чиї зморшки промовляли, як літопис неласкавої долі-мачухи, жебраків з торбою за плечима. У цих портретах відчувається вміння художника бачити за зовнішніми кілками складний і багатий внутрішній світ людини. Характе­рними зразками таких творів можуть бути «Дідусь з Москалів­ні", «Жебрак». Але не тільки важке життя бідного селянства привертало м н у художника. Оптиміст по натурі, Манастирський завжди з точністю і творчим піднесенням працював над веселими, часто юмористичними сюжетами. Одним з них є «Два приятелі». Два діди-приятелі трохи випили і, обнявшись, затягнули пісню. У стареньких, але чистих білих сорочках і баранячих шапках, з сивими вусами і давно неголеними бородами старі відпочивають після важкої роботи. А в маленьких, примружених очах поблискують, лукаві іскорки. Один з приятелів тримає чарку горілки, другий наче відбиває рукою такт протяжної пісні. Коли дивити­ся на цих веселих дідусів, віримо, що таких вигадати неможли­во. Треба було дуже добре знати їх, спостерігати їхнє життя, щоб відобразити так просто і переконливо. Чи не найбільш значимими творами Манастирського у 30-і роки є «Паламар» і «Запорожець». «Паламар» - це маленьке оповідання про бідного діда, що за мізерну плату виконує обов'язки церковного прислужника. Його голова з давно нечесаним волоссям, обличчя з втомлени­ми, але добрими очима і м'якою прихованою посмішкою вказує на невідрадне життя нещасного, всіма забутого старого, який, можливо, не знав кращих днів і вже не мріє про них.

    До війни художник багато працює над ілюстрацією дитячої літератури. Майже половину всіх книжок, що випускалися в се­рії «Дитяча бібліотека» у Львові, оформляв Манастирський. Се­ред них відома «Читанка», ілюстрації до українських казок, до творів Андрія Чайковського («За сестрою»), Даніеля Дефо («Робінзон Крузо»), Олександра Пушкіна («Казка про рибака і риб­ку»), Івана Тургенєва («Записки мисливця»). Коли в середині 1920 року львівське видавництво шкільних книжок вирішило видати для народних шкіл ілюстровану Біб­лію, це завдання доручили львівському маляреві Антонові Манастирському. Вибір не був випадковим, бо, крім своєї творчої діяльності в галузі станкового малярства, митець був відомий як графік-ілюстратор книжок, зокрема популярних дитячих видань. Антон Манастирський проявив себе ще й у монументальній пла­стиці, розмалював низку церков, іконостасів, створив багато окремих ікон, отже, був ознайомлений з біблійними текстами. А, крім цього, в основу своїх творів митець клав видимий предмет­ний світ з його вічними Господніми законами краси - пропор­цій, ритмів, кольорів, розповідав про довкілля доступними обра­зотворчими засобами, завдяки чому і тема, і зміст, і форма його витворів були зрозумілими для всіх - для дітей і дорослих, для простих людей і фахівців. Біблія з ілюстраціями Антона Манастирського вийшла у світ 1926 року. До неї митець виконав обкладинку та 53 ілюст­рації. Це було одне з перших комплексних оформлень книжки одним автором від початку й до кінця. Нині, з перспективи май­же столітнього періоду, можна стверджувати, що такої оригіна­льної інтерпретації біблійного змісту засобами образотворчого мистецтва в Україні ще не було. Чергова зміна влади у Львові у 1939 році не дуже істотно впливає на роботу Антона Манастирського Хтось забороняє демонструвати його композицію «Закута Україна»; комусь не подобається картина «Вчора і сьогодні». Але художник залишається вірним собі - малює те, що йому подобається, що хвилює душу, що серцем сприймає в оточуючому його світі. У 1940 році Манастирського приймають у члени Спілки художників України. Його твори експонуються на обласних ху­дожніх виставках у Львові, а також у Києві, Харкові, Москві. У післявоєнний період географію популярності художника допов­нюють Рига, Таллін, Вільнюс, Одеса, Тернопіль, Донецьк, Ужгород, Краків, Варшава. У 1952 році Львівська державна картинна галерея організовує персональну виставку його творів, на якій було представлено понад 100 живописних і графічних експонатів. Твори Манастирського прикрашають постійну експозицію Київського державного музею українського мистецтва, зберіга­ються в художніх музеях Полтави, Дніпропетровська, Миколає­ві, Коломиї, Тернополя, у львівських музеях - Історичному, Літературно-меморіальному будинку-музеї Івана Франка, музеї Українського мистецтва. А його пейзаж «Село в Галичині» («На Підгір'ю села невеселі...») прикрашає експозицію музею Івана Франка у Канаді.

       Але роки беруть своє. Через стан свого здоров'я Антон Монастирський вже не може виїздити в села на етюди. І все-таки невтомний життєрадісний художник не припи­ни! роботи. Користуючись етюдами свого сина Вітовта Антоновича Манастирського, до речі, теж народного художника Украї­ни запасом своїх життєвих вражень, він створює ще цілу серію Карпатських пейзажів, історичні картини «У таборі Кармалюка», дві чудові ілюстрації до повісті «Тарас Бульба», жартівливу кар­тину «Ой ходила дівчина бережком», інші картини тієї доби, які реально відображають перетворення, що відбуваються в краї.

         І вслід за покійним нині вчителем школи Сиваном І.Є. з гордістю повторюємо:

(Вірш І. Є. Сивана «Антону Івановичу Монастирському»)

Ти, може, так, як і Тарас, Коли тринадцять літ минало,

Тут, за селом, ягнята пас,

З-за гір ще й сонце не вставало.

А за Валом рідне село Солодко спало під горою.

В тумані срібною стіною

Зливались стріхи і сади Й плакучі верби над рікою.

Там, за ставами, на горбі, Хороми панські і остроги.

Скриплять вози в досвітній млі,

Сопуть ліниво круторогі І йдуть до праці злидарі.

Горіли барвами світанки.

З Карачину ти бачив ранки,

Як сон, як казку, як міраж.

Вставали перші силуети, -

На полотнах люди і портрети,

І краю рідного пейзаж.

За ними спогади колишні,

Що чув не раз їх від дідів,

Як гнали шляхту з України

Загони славних козаків.

Усе збирав, хотів все знати:

Широкий степ, стрункі Кар­пати

В уяві буйній малював.

Не тільки верби і тополі,

Народ ти бачив, людські до­лі...

За ними ти уболівав.

Пісні народу і звичаї, Його порив, його печалі

Ти воскресив на полотні.

І за шрапнелями розкатом

Ти бачив мир, селянську хату

І перший трактор на ріллі.

Будуть нащадки пам'ятати:

Зумів ти пензлем розказати,

Як на оновленій землі

Народ буде хазяйнувати,

Настануть дні - чудовий час!

І він настав: в житті обнова,

Ідей і дум міцна основа.

Твої герої знову з нами:

Щось розмовляють з земляками.

І ти, Антоне, серед нас!

 Він був професіоналом! (Тематична інформація-розповідь про заслуженого артиста України Івана Легкого) Чистух В.Я., Бартіш С.В. Село Завалів в історичних подіях та біографіях знаних людей. ТзОВ «Видавництво Астон», 2010.

         «Ще влітку він бігав майже кожного надвечір'я до міського озера купатись... Ще вдень 29 жовтня, в середу, він турбувався побутовими справами, а перед вечором помер удома від подвій­ного обширного інфаркту міокарда... Несподівано пішов із жит­тя заслужений артист України, доцент Іван Дмитрович Лег­кий» - так писала група товаришів про смерть видатної людини в Івано-Франківській газеті «Галичина» 4 листопада 1997 року.

      А народився Легкий І.Д. 2 серпня 1943 року в селі Заставче в незаможній сім'ї рільників. За­кінчив Завалівську школу, музи­чний відділ Чортківського педучилища, а потім заочно Львівську консерваторію (факультет хорового диригування). Працював у Волочиській музич­ній школі, згодом у Бережансь­кому будинку культури керував самодіяльним хором «Боян». До Івано-Франківська при­їхав на запрошення обласної філармонії - став директором-хормейстером Державного гу­цульського ансамблю пісні і тан­цю. Тут йому за плідну творчу мистецьку діяльність присвоєно звання заслуженого артиста України.

         Як самобутній митець Іван Легкий утвердив себе в ранзі довголітнього художнього керівника та головного диригента Гуцульського ансамблю пісні і танцю. Під його орудою цей колектив побував у різних кінцях колишнього Радянського Союзу, концертував у Москві, також у Німеччині, Румунії... До тисячоліття хрещення України-Руси в 1988 році хор Гу­цульського ансамблю завдяки Іванові Легкому виконав досить складні вокальні твори (мабуть, вперше в Україні), зокрема в Галичині - 16-й концерт Д. Бортнянського і коляду В. Барвінського «Що то за предиво...». Він був професіоналом у галузі хорового мистецтва. А ще талановито різьбив на дереві, малював... На межі двох останніх десятиліть його запро­шували до Львова художнім керівни­ком хорової капели «Трембіта» і хор­мейстером оперного театру імені Івана Франка. Та не згодився покинути Іва­но-Франківськ...

        Певний період він очолював са­модіяльний чоловічий хор «Червона калина» Товариства Української мови «Просвіта». А до 1996 року активно займався педагогікою - у Прикарпатсь­кому університеті доцент Іван Легкий навчав студентів хорового диригування, хорового аранжування, вів хор-клас. Іван Легкий є автором пісень «Сина забрала війна», «Де ви­сока Чорногора» на слова Івано-франківських поетів, обробок ба­гатьох народних пісень, автором вступних статей у збірниках пі­сень «Верховино, світку ти наш» (Київ: Музична Україна, 1990) і «Тайстра» (Івано-Франківськ: За незалежність, 1996), видав збір­ку коляд і щедрівок «Бог ся рождає», підготував до друку збірку колискових «Ходи, сонку, в колисоньку» та перший том збірника «Церковний рік у піснях», а чорновий рукопис другого тому, на жаль, вже не відчув рук погаслого митця. Його творче кредо про­довжують його діти - син Андрій та дочка Іванна закінчили ком­позиторський і вокальний факультети Львівського вищого музи­чного інституту імені Миколи Лисенка... Керуючи таким солідним творчим колективом, як Гуцульський ансамбль пісні і танцю, Іван Дмитрович Легкий ніколи не цурався тієї землі, де він народився, завжди охоче спілкувався із земляками, а в разі потреби охоче допомагав їм.

        Так, у 1969 році Завалівська сільська рада разом з місцевим колгоспом давали творчий звіт у районному на той час центрі - Бережанах. Тоді Іван Дмитрович охоче відгукнувся на заклик земляків допомогти у постановці звіту. Сам склав його сценарій, взявся за керівництво хором, в якому співали і дорослі жителі села, і учні школи. І концерт тоді вийшов на славу. А керівник Завалівського народного ансамблю цимбалістів Фуч Я.В. із вдячністю згадує спілкування з митцем у плані ара­нжування ряду творів для ансамблю. «Талановитим митцем і простим та доступним у спілкуванні чоловіком» назавжди за­пам'ятався йому Іван Легкий. До музики в Івана появився потяг ще з раннього дитинства. Батьки його, хоч і не були заможними, складали копійку до ко­пійки і, врешті-решт, придбали йому гармошку. Справжню. Ах, і скільки радості було у хлопця. І за короткий час він вже вправно орудував нею та звеселяв своєю музикою і батьків, і всіх сусідів, які після роботи приходили до «Дмитра Легкого послухати, як його хлопчисько виграє». А до справжньої музики хлопця залу­чив вчитель Клюба С.Є., який, знаючи вже про здібності малого Івася, запропонував йому заняття у шкільному струнному оркестрі, в якому буквально через кілька тижнів і аж до закінчення школи «першу скрипку» завжди грав Іван.

       А скільки радості приносив жителям Завалова та навколи­шніх сіл їхній талановитий земляк, неодноразово виступаючи із своїм колективом на Завалівській сцені! Для глядачів це було справжнє свято музики, танцю, високого професійного мистецтва. А для Івана Дмитровича, як він відверто зізнавався односельчанам, концерт у Завалові був відповідальнішим за виступи у Києві чи у Москві. Адже строгими суддями на ньому були і його батьки, і однокласники, і просто знайомі, які добре знали і цінили «Дмитрового Івана», який так високо сягнув.

       Ось таким був випускник нашої школи - Іван Дмитрович Легкий.

       Наша славна випускниця!!!  (Конкурс віршів письменниці Оксани Сенатович).Чистух В.Я., Бартіш С.В. Село Завалів в історичних подіях та біографіях знаних людей. ТзОВ «Видавництво Астон», 2010.

Спасибі, Вчителю! (Сценарій літературно-музичної композиції, присвяченої пам'яті вчителя фізики Сивана Ігоря Євгеновича) Чистух В.Я., Бартіш С.В. Село Завалів в історичних подіях та біографіях знаних людей. ТзОВ «Видавництво Астон», 2010.    

 ( Далі сторінка "і.Є.Сиван" http://shkolazavaliv.ucoz.ua/index/sivan_i_e/0-31# )

При підготовці презентації "Творчі портрети відомих людей Підгаєччини" використано  видання:

Чистух В.Я., Бартіш С.В. Село Завалів в історичних подіях та біографіях знаних людей. ТзОВ «Видавництво Астон», 2010.