Над Золотою Липою, у мальовничій її долині, розмістилося по правому березі ріки овіяне легендами, старовинне, колись місто, потім містечко, а тепер – село Завалів. Село розташоване серед захоплюючих своєю красою гір Кам'яної, Бичової, Карачина. Село має велику історію та багате талановитими творчими людьми. Так, у 1883р. у місцевій церкві на Великдень побував Іван Якович Франко і навіть написав нарис «Два образи в церкві Завалівській». Тут народився і провів молоді роки народний художник України Антон Манастирський. У Завалові народився і зростав прогресивний діяч, січовий стрілець, священик, багаторічний в'язень ГУЛАГу Денис Теліщук. Завалівську школу закінчили художній керівник і диригент Гуцульського ансамблю пісні і танцю, заслужений артист України, виходець із села Заставчого Іван Легкий та відома українська дитяча письменниця Оксана Сенатович. У свій час навчався і близько сорока років передавав свої знання підростаючому поколінню знаний далеко за межами району і навіть області вчитель фізики Ігор Євгенович Сиван.

Тернопільський краєзнавець Ігор Ґерета про одну зі своїх зустрічей з художником Антоном Манастирським пригадував: Привітавшись зі мною, маестро запитав: «Чи хочете понюхати свіже повітря?»
«Хочу», - відповів я, хоч і не зрозумів, про що йде мова.
Тоді Манастирський підвів мене до прикритого чистою тканиною на мольберті полотна, якось урочисто зняв її... Я ж побачив бурхливий карпатський потік, що парував, і раптом буквально фізично відчув запах гірського повітря. Я був вражений настільки, що довго не міг відійти від полотна, здобутися бодай на одне слово. Художник був дуже вдоволений: він не сподівався аж такого ефекту».
А ось деякі відгуки відвідувачів однієї з персональних виставок художника: «Творчість Манастирського глибоко народна. Український народ з його працею, боротьбою, горем і радістю знайшов своє відображення в картинах художника». «Антон Манастирський - син української землі. Відав щирим серцем її красу, життя і характер з минулого та нинішнього часу. Його твори - це пам'ятка грядущим поколінням». А це вже офіційна оцінка його творчості Президією Верховної Ради України: «За видатні заслуги в розвитку образотворчого мистецтва присвоїти почесне звання народного художника Української РСР Манастирському Антону Івановичу.
25 грудня 1957 року». Народний художник України... Саме ці слова характеризують Манастирського, його роль і значення в розвитку українського образотворчого мистецтва, якому він віддав понад сім десятиріч. Звідки починався Манастирський як художник? Де витоки його таланту? Де бере початок його знаменитість? У біографії вже відомого на той час Манастирського Антона Івановича чигаємо: «Мальовниче подільське містечко Завалів, що в Підгаєцькому повіті, лежить у долині річки Золота Липа. Навкруг села височать покриті лісами та квітчастими луками пагорби, між якими стелиться шлях з придорожніми стовпами. Край села при дорозі стояла садиба, у якій 2 листопада 1878 року в сім'ї дрібного поштового службовця народився майбутній художник». А ось як ця подія відображена у мемуарному збірнику «Підгаєцька земля», виданому у 1980 році у Детройті (США): «За Австрії поштовий уряд містився в будинку за Валом під Карачином. Цей будинок під час війни і боїв 1915 року згорів. Працював тут і жив у поштовому домі Іван Манастирський. Тут народився 2 листопада 1878 року його син Антін, пізніше відомий живописець-маляр, батько теж славного художника, професора Львівського університету Вітовта Манастирського». Згадується про цю подію і в енциклопедичному збірнику «Історія міст і сіл Української РСР. - Том 24: Тернопільська область», виданому в Києві у 1973 році, і в Українській радянській енциклопедії, виданій у 1962 році, і в другому томі Тернопільського енциклопедичного словника (Тернопіль: Збруч, 2005. - С. 454). Народився і підростав звичайний хлопчик. 3 рідного порога відкриваються перед його очима чудові краєвиди, сині далі за горизонтом. Здавалося, Завалів розташувався у колисці, дбайливо сповитий зеленою ковдрою кучерявих верб та рясних садів. Малий Антон над усе вподобав мальовничу Золоту Липу. Чарівні краєвиди закарбувались у його пам'яті на все життя: пізніше вони не раз виринали в уяві, стаючи найхарактернішими мотивами багатьох живописних творів. А невелике полотно, на якому була зображена хата, в якій народився майбутній художник, висіло у робочому кабінеті до його останніх днів. А ще любив хлопчина бувати у поштовій конторі, де працював батько. Жадібно розглядав він марки на конвертах, художні кольорові листівки, ілюстровані журнали, що їх привозив з міс та диліжанс. Так поступово з'являється в Антона інтерес до мистецтва. Тяжке горе приходить у родину Манастирських: у 1885 ропі помирає батько. Залишившись фактично без жодних засобів м існування, мати продає майно і з трьома дітьми переїжджає до Станіслава (нині - Івано-Франківськ). Тут Антон вступає до так званої «народної школи», а потім, у 1888 році, - в Станіславське реальне училище. Щоб допомогти матері матеріально, хлопцеві доводиться одночасно працювати на літографсько-друкарському підприємстві. Але нема зла, щоб не вийшло на добре. Саме тут Антон здобуває перші навики рисунка, знайомиться з ілюстрованими журналами, сам пробує змальовувати копії репродукцій картин відомих на той час художників. І, що найголовніше, тут у нього складається тверде рішення стати художником. У 1895 році сім'я Манастирських переселяється зі Станіслава до Львова. Зустрівшись тут з «великим» мистецтвом, сімнадцятирічний юнак вступає в «Артистично-промислову школу» на відділ декоративного живопису.
Тут під керівництвом досвідчених художників-педагогів він оволодіває теоретичними дисциплінами, основами професіональної майстерності. Вже на другому курсі успіхи здібного учня звернули увагу керівництва школи. У цей час з ініціативи талановитого західноукраїнського художника Івана Труша створюється «Товариство для розвою руської штуки», основна ідея якого - відродження української національної культури. Закликаючи художників більше працювати над темами з життя рідного народу, І. Труш писав: «На виставці ... не було видно ані одного етюда, ані одної сцени з життя народу... Се недостача, яку треба якнайскоріше заповнити». Цей заклик знайшов гарячий відгук у молодого Манастирського. Своїм вихованням, жвавим інтересом до життя українського народу, фольклору він був органічно підготовлений до такої творчості. Адже ясне оптимістичне сприймання життя, необхідність реалістично його відобразити - це ті риси світогляду, які художник засвоїв від народу ще в дитинстві так само просто і природно, як рідну мову. Він якось одразу знаходить себе як художник, свої теми і лишається вірним їм все життя. З часом його творча індивідуальність докорінно не змінюється, а лише повніше розкривається, глибшає, збагачується новими відтінками. У 1900 році А. Манастирський вперше виступив на художній виставці з кількома карпатськими пейзажами, в яких просто і невимушено змалював природу. Разом з пейзажами вже в перших творах художника виступає головний герой його пізніших картин - український селянин-бідняк. І картина «Селянин у хаті» - яскраве тому підтвердження.
Перші, хоч і скромні ще, успіхи не заспокоїли вимогливого і суворого до себе художника. Все ясніше і ясніше відчуває він потребу в продовженні серйозної систематичної художньої освіти. І в 1900 році Манастирський їде до Кракова і вступає в академію красних мистецтв, де, незважаючи на матеріальні труднощі, молодий життєрадісний юнак не занепадає духом, а поповнює прогалини своєї загальної і художньої освіти, систематично відвідує виставки, довгі години проводить у музеях, з захопленням читає твори класиків світової та української літератури, особливо Котляревського, Шевченка, Франка. Все це сприяє творчому зростанню, зміцненню професіональної майстерності художника. Повертаючись до Львова у 1905 році, він приймає участь у і цільній виставці робіт митців Західної і Наддніпрянської України, експонуючи на ній декілька невеликих карпатських пейзажів. З цього часу пейзажний жанр почав займати провідне місце в творчості Манастирського. У безпосередньому постійному зв'язку з карпатською природою, з життям народу він шукав і находив невичерпне джерело творчої енергії і натхнення. Майже щороку художник виїжджав у карпатські села, місяцями жив серед селян. Від природи володіючи чудовим почуттям м'якого, і справді народного гумору, Манастирський легко знаходив спільну мову з селянами, допомагав їм у роботі, брав участь у їхніх розвагах. Скрипаль-самоук, з тонким музичним слухом і приємним голосом, він завжди був бажаним гостем на весіллях і вечорницях. Під час своїх подорожей Манастирський любив зарисовувати деталі старовинних будов, записувати пісні, приказки, прислів'я, збирати зразки природного і декоративного мистецтва - різьбу по дереву, вишивки, килими, писанки, керамічні вироби. На все життя художник зберіг любов до чудових українських пісень, яких знав безліч. У ці роки він малює ряд невеликих картин, породжених образами української народної поезії, які фактично є ілюстраціями до творів українського фольклору. Як у народних піснях, так і в картинах Манастирського, героїв не можна відділити від оточуючої природи. Синій вечір у засніженому лісі («Ходи зі мною» - старий селянин у лісі, до якого прийшла смерть з косою), широка привільна річка («Рибалка і русалка»), густі зарості в осінній позолоті («Зраджена») - усе це емоційно пережитий акомпанемент. Величезне значення для художника мала творчість Т.Г. Шевченка. Безсмертні твори великого поета стали джерелом натхнення для багатьох його робіт. Перший і найбільш ранній з цих тематичних творів художника «У ворожки» (інша назва - «Бабусенько, голубонько, скажи мені, ненько...») прямо вказує на зв'язок з шевченківською поемою «Тополя». Художник впевнено створює виразні постаті персонажів: напівтемний інтер'єр бідняцької хати. У молодій дівчині дещо відчувається легкий відтінок театральності, але образ ворожки - це велика удача художника. Як жива постає перед глядачем стара, з великим життєвим досвідом, буденна і в той же час наділена якимось особливим даром проникати в душу людей, «бачити» їх майбутнє. Чудово передає настрій поеми Шевченка ілюстрація до «Тополі» «По діброві вітер виє...». У чистому полі, на фоні похмурого вечірнього неба, затягнутого темними фіолетовими хмарами, гнеться від сильного вітру струнка тополя. До неї притулилася, наче зрослася з деревом, бідна маленька тендітна дівчина, а міжселищним шляхом іде в далечінь козак. До одного з кращих творів Шевченківського циклу належить «Катерина».
Услід за поетом, Манастирський відтворює хвилюючу трагедію молодої кріпачки, обманутої паничем-офіцером. Сюжетом для картини художник узяв найбільш драматичний, кульмінаційний момент поеми: «Подивися, мій голубе, Подивись на мене: Я - Катруся, твоя люба, Нащо рвеш стремена?» А він коня поганяє Нібито й не бачить «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» «Боже мій! Іване!» Даниною поваги до пам'яті великого українського Кобзаря є портрет Т.Г. Шевченка, виконаний Манастирським у 1912 році. Істотне місце в творчості Манастирського займала козацька тематика, в образах сміливих, відважних і вільних козаків художник оспівував волелюбність і мужність рідного народу. Козацька вольниця XVII століття привертала його увагу не лише своєю романтикою, привіллям українських степів, а передусім образами сильних, рішучих воїнів-борців за свободу вітчизни. В умовах напруженої національної і соціальної боротьби українського народу за своє визволення ці твори звучали особливо актуально. Серед них: «В степу» (зображує битву запорожців з польською шляхтою), «Біля вогнища» (декілька козаків відпочивають біля вогнища), «Козаки в поході» (втомлений довгий перехід по степу), «Біля водопою» (коротка зупинка на шляху), «На кургані» (козак-вершник з довгим списом за плечима нерухомо застиг на могильному кургані), «Прощай, товаришу», «Тяжка втрата», «Козацька школа». Син трудового народу, Манастирський не міг пройти повз його горе, злидні, тяжку працю. Упродовж 20-30-х років він неодноразово звертається до портретних зображень селян-бідняків, старих людей, чиї зморшки промовляли, як літопис неласкавої долі-мачухи, жебраків з торбою за плечима. У цих портретах відчувається вміння художника бачити за зовнішніми кілками складний і багатий внутрішній світ людини. Характерними зразками таких творів можуть бути «Дідусь з Москалівні", «Жебрак». Але не тільки важке життя бідного селянства привертало м н у художника. Оптиміст по натурі, Манастирський завжди з точністю і творчим піднесенням працював над веселими, часто юмористичними сюжетами. Одним з них є «Два приятелі». Два діди-приятелі трохи випили і, обнявшись, затягнули пісню. У стареньких, але чистих білих сорочках і баранячих шапках, з сивими вусами і давно неголеними бородами старі відпочивають після важкої роботи. А в маленьких, примружених очах поблискують, лукаві іскорки. Один з приятелів тримає чарку горілки, другий наче відбиває рукою такт протяжної пісні. Коли дивитися на цих веселих дідусів, віримо, що таких вигадати неможливо. Треба було дуже добре знати їх, спостерігати їхнє життя, щоб відобразити так просто і переконливо. Чи не найбільш значимими творами Манастирського у 30-і роки є «Паламар» і «Запорожець». «Паламар» - це маленьке оповідання про бідного діда, що за мізерну плату виконує обов'язки церковного прислужника. Його голова з давно нечесаним волоссям, обличчя з втомленими, але добрими очима і м'якою прихованою посмішкою вказує на невідрадне життя нещасного, всіма забутого старого, який, можливо, не знав кращих днів і вже не мріє про них.
До війни художник багато працює над ілюстрацією дитячої літератури. Майже половину всіх книжок, що випускалися в серії «Дитяча бібліотека» у Львові, оформляв Манастирський. Серед них відома «Читанка», ілюстрації до українських казок, до творів Андрія Чайковського («За сестрою»), Даніеля Дефо («Робінзон Крузо»), Олександра Пушкіна («Казка про рибака і рибку»), Івана Тургенєва («Записки мисливця»). Коли в середині 1920 року львівське видавництво шкільних книжок вирішило видати для народних шкіл ілюстровану Біблію, це завдання доручили львівському маляреві Антонові Манастирському. Вибір не був випадковим, бо, крім своєї творчої діяльності в галузі станкового малярства, митець був відомий як графік-ілюстратор книжок, зокрема популярних дитячих видань. Антон Манастирський проявив себе ще й у монументальній пластиці, розмалював низку церков, іконостасів, створив багато окремих ікон, отже, був ознайомлений з біблійними текстами. А, крім цього, в основу своїх творів митець клав видимий предметний світ з його вічними Господніми законами краси - пропорцій, ритмів, кольорів, розповідав про довкілля доступними образотворчими засобами, завдяки чому і тема, і зміст, і форма його витворів були зрозумілими для всіх - для дітей і дорослих, для простих людей і фахівців. Біблія з ілюстраціями Антона Манастирського вийшла у світ 1926 року. До неї митець виконав обкладинку та 53 ілюстрації. Це було одне з перших комплексних оформлень книжки одним автором від початку й до кінця. Нині, з перспективи майже столітнього періоду, можна стверджувати, що такої оригінальної інтерпретації біблійного змісту засобами образотворчого мистецтва в Україні ще не було. Чергова зміна влади у Львові у 1939 році не дуже істотно впливає на роботу Антона Манастирського Хтось забороняє демонструвати його композицію «Закута Україна»; комусь не подобається картина «Вчора і сьогодні». Але художник залишається вірним собі - малює те, що йому подобається, що хвилює душу, що серцем сприймає в оточуючому його світі. У 1940 році Манастирського приймають у члени Спілки художників України. Його твори експонуються на обласних художніх виставках у Львові, а також у Києві, Харкові, Москві. У післявоєнний період географію популярності художника доповнюють Рига, Таллін, Вільнюс, Одеса, Тернопіль, Донецьк, Ужгород, Краків, Варшава. У 1952 році Львівська державна картинна галерея організовує персональну виставку його творів, на якій було представлено понад 100 живописних і графічних експонатів. Твори Манастирського прикрашають постійну експозицію Київського державного музею українського мистецтва, зберігаються в художніх музеях Полтави, Дніпропетровська, Миколаєві, Коломиї, Тернополя, у львівських музеях - Історичному, Літературно-меморіальному будинку-музеї Івана Франка, музеї Українського мистецтва. А його пейзаж «Село в Галичині» («На Підгір'ю села невеселі...») прикрашає експозицію музею Івана Франка у Канаді.
Але роки беруть своє. Через стан свого здоров'я Антон Монастирський вже не може виїздити в села на етюди. І все-таки невтомний життєрадісний художник не припини! роботи. Користуючись етюдами свого сина Вітовта Антоновича Манастирського, до речі, теж народного художника України запасом своїх життєвих вражень, він створює ще цілу серію Карпатських пейзажів, історичні картини «У таборі Кармалюка», дві чудові ілюстрації до повісті «Тарас Бульба», жартівливу картину «Ой ходила дівчина бережком», інші картини тієї доби, які реально відображають перетворення, що відбуваються в краї.

І вслід за покійним нині вчителем школи Сиваном І.Є. з гордістю повторюємо:
(Вірш І. Є. Сивана «Антону Івановичу Монастирському»)
Ти, може, так, як і Тарас, Коли тринадцять літ минало,
Тут, за селом, ягнята пас,
З-за гір ще й сонце не вставало.
А за Валом рідне село Солодко спало під горою.
В тумані срібною стіною
Зливались стріхи і сади Й плакучі верби над рікою.
Там, за ставами, на горбі, Хороми панські і остроги.
Скриплять вози в досвітній млі,
Сопуть ліниво круторогі І йдуть до праці злидарі.
Горіли барвами світанки.
З Карачину ти бачив ранки,
Як сон, як казку, як міраж.
Вставали перші силуети, -
На полотнах люди і портрети,
І краю рідного пейзаж.
За ними спогади колишні,
Що чув не раз їх від дідів,
Як гнали шляхту з України
Загони славних козаків.
Усе збирав, хотів все знати:
Широкий степ, стрункі Карпати
В уяві буйній малював.
Не тільки верби і тополі,
Народ ти бачив, людські долі...
За ними ти уболівав.
Пісні народу і звичаї, Його порив, його печалі
Ти воскресив на полотні.
І за шрапнелями розкатом
Ти бачив мир, селянську хату
І перший трактор на ріллі.
Будуть нащадки пам'ятати:
Зумів ти пензлем розказати,
Як на оновленій землі
Народ буде хазяйнувати,
Настануть дні - чудовий час!
І він настав: в житті обнова,
Ідей і дум міцна основа.
Твої герої знову з нами:
Щось розмовляють з земляками.
І ти, Антоне, серед нас!
 
Він був професіоналом! (Тематична інформація-розповідь про заслуженого артиста України Івана Легкого) Чистух В.Я., Бартіш С.В. Село Завалів в історичних подіях та біографіях знаних людей. ТзОВ «Видавництво Астон», 2010.
«Ще влітку він бігав майже кожного надвечір'я до міського озера купатись... Ще вдень 29 жовтня, в середу, він турбувався побутовими справами, а перед вечором помер удома від подвійного обширного інфаркту міокарда... Несподівано пішов із життя заслужений артист України, доцент Іван Дмитрович Легкий» - так писала група товаришів про смерть видатної людини в Івано-Франківській газеті «Галичина» 4 листопада 1997 року.
А народився Легкий І.Д. 2 серпня 1943 року в селі Заставче в незаможній сім'ї рільників. Закінчив Завалівську школу, музичний відділ Чортківського педучилища, а потім заочно Львівську консерваторію (факультет хорового диригування). Працював у Волочиській музичній школі, згодом у Бережанському будинку культури керував самодіяльним хором «Боян». До Івано-Франківська приїхав на запрошення обласної філармонії - став директором-хормейстером Державного гуцульського ансамблю пісні і танцю. Тут йому за плідну творчу мистецьку діяльність присвоєно звання заслуженого артиста України.
Як самобутній митець Іван Легкий утвердив себе в ранзі довголітнього художнього керівника та головного диригента Гуцульського ансамблю пісні і танцю. Під його орудою цей колектив побував у різних кінцях колишнього Радянського Союзу, концертував у Москві, також у Німеччині, Румунії... До тисячоліття хрещення України-Руси в 1988 році хор Гуцульського ансамблю завдяки Іванові Легкому виконав досить складні вокальні твори (мабуть, вперше в Україні), зокрема в Галичині - 16-й концерт Д. Бортнянського і коляду В. Барвінського «Що то за предиво...». Він був професіоналом у галузі хорового мистецтва. А ще талановито різьбив на дереві, малював... На межі двох останніх десятиліть його запрошували до Львова художнім керівником хорової капели «Трембіта» і хормейстером оперного театру імені Івана Франка. Та не згодився покинути Івано-Франківськ...
Певний період він очолював самодіяльний чоловічий хор «Червона калина» Товариства Української мови «Просвіта». А до 1996 року активно займався педагогікою - у Прикарпатському університеті доцент Іван Легкий навчав студентів хорового диригування, хорового аранжування, вів хор-клас. Іван Легкий є автором пісень «Сина забрала війна», «Де висока Чорногора» на слова Івано-франківських поетів, обробок багатьох народних пісень, автором вступних статей у збірниках пісень «Верховино, світку ти наш» (Київ: Музична Україна, 1990) і «Тайстра» (Івано-Франківськ: За незалежність, 1996), видав збірку коляд і щедрівок «Бог ся рождає», підготував до друку збірку колискових «Ходи, сонку, в колисоньку» та перший том збірника «Церковний рік у піснях», а чорновий рукопис другого тому, на жаль, вже не відчув рук погаслого митця. Його творче кредо продовжують його діти - син Андрій та дочка Іванна закінчили композиторський і вокальний факультети Львівського вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка... Керуючи таким солідним творчим колективом, як Гуцульський ансамбль пісні і танцю, Іван Дмитрович Легкий ніколи не цурався тієї землі, де він народився, завжди охоче спілкувався із земляками, а в разі потреби охоче допомагав їм.
Так, у 1969 році Завалівська сільська рада разом з місцевим колгоспом давали творчий звіт у районному на той час центрі - Бережанах. Тоді Іван Дмитрович охоче відгукнувся на заклик земляків допомогти у постановці звіту. Сам склав його сценарій, взявся за керівництво хором, в якому співали і дорослі жителі села, і учні школи. І концерт тоді вийшов на славу. А керівник Завалівського народного ансамблю цимбалістів Фуч Я.В. із вдячністю згадує спілкування з митцем у плані аранжування ряду творів для ансамблю. «Талановитим митцем і простим та доступним у спілкуванні чоловіком» назавжди запам'ятався йому Іван Легкий. До музики в Івана появився потяг ще з раннього дитинства. Батьки його, хоч і не були заможними, складали копійку до копійки і, врешті-решт, придбали йому гармошку. Справжню. Ах, і скільки радості було у хлопця. І за короткий час він вже вправно орудував нею та звеселяв своєю музикою і батьків, і всіх сусідів, які після роботи приходили до «Дмитра Легкого послухати, як його хлопчисько виграє». А до справжньої музики хлопця залучив вчитель Клюба С.Є., який, знаючи вже про здібності малого Івася, запропонував йому заняття у шкільному струнному оркестрі, в якому буквально через кілька тижнів і аж до закінчення школи «першу скрипку» завжди грав Іван.
А скільки радості приносив жителям Завалова та навколишніх сіл їхній талановитий земляк, неодноразово виступаючи із своїм колективом на Завалівській сцені! Для глядачів це було справжнє свято музики, танцю, високого професійного мистецтва. А для Івана Дмитровича, як він відверто зізнавався односельчанам, концерт у Завалові був відповідальнішим за виступи у Києві чи у Москві. Адже строгими суддями на ньому були і його батьки, і однокласники, і просто знайомі, які добре знали і цінили «Дмитрового Івана», який так високо сягнув.
Ось таким був випускник нашої школи - Іван Дмитрович Легкий.

Наша славна випускниця!!! (Конкурс віршів письменниці Оксани Сенатович).Чистух В.Я., Бартіш С.В. Село Завалів в історичних подіях та біографіях знаних людей. ТзОВ «Видавництво Астон», 2010.


Спасибі, Вчителю! (Сценарій літературно-музичної композиції, присвяченої пам'яті вчителя фізики Сивана Ігоря Євгеновича) Чистух В.Я., Бартіш С.В. Село Завалів в історичних подіях та біографіях знаних людей. ТзОВ «Видавництво Астон», 2010.
( Далі сторінка "і.Є.Сиван" http://shkolazavaliv.ucoz.ua/index/sivan_i_e/0-31# )
При підготовці презентації "Творчі портрети відомих людей Підгаєччини" використано видання:
Чистух В.Я., Бартіш С.В. Село Завалів в історичних подіях та біографіях знаних людей. ТзОВ «Видавництво Астон», 2010.
|